УКРАЇНСЬКИЙ КАТОЛИЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Деякі будівлі не просто зберігають історію — вони продовжують її.

Корпус Українського католицького університету на вулиці Іларіона Свєнціцького, 17 — одна з таких адрес. Це місце пам’ятає різні епохи Львова: міжвоєнну освітню архітектуру, радянський період, відновлення Львівської богословської академії у 1990-х і становлення сучасного УКУ.

Зведений у 1924–1926 роках за проєктом львівського архітектора Владислава Дердацького, будинок первісно функціонував як VIII гімназія імені Короля Казимира Великого. У радянський період тут розташовувалася середня школа №14, а в середині 1990-х будівлю передали Львівській богословській академії. Саме з цієї адреси починалася одна з важливих сторінок історії сучасного Українського католицького університету.

Архітектура корпусу зберігає риси пізнього модерну: монументальний чотириповерховий об’єм, цегляні тиньковані фасади, три ризаліти на головному фасаді, центральний трикутний фронтон і високий чотирисхилий дах із люкарнами та червоною дахівкою. До будівлі також примикає каплиця з апсидою і фігурним рельєфом на південному фасаді.

З часом університет почав активно розвивати нові простори в парковому містечку. На їхньому тлі історичний корпус на Свєнціцького поступово став менш активним, більш затіненим новими сценаріями університетського життя. Завданням проєкту було повернути цій будівлі повноцінну роль у структурі УКУ — перетворити її на сучасний, зручний і багатофункційний корпус із власною харизмою та привабливістю як для університетських програм, так і для зовнішніх подій.

Ми розглядали цей проєкт не як оновлення окремої будівлі, а як делікатне продовження її біографії. Важливо було зберегти історичний контекст, характер і масштаб будинку, водночас адаптувавши його до сучасних потреб університету міжнародного рівня та міста.

Для повноцінного пристосування будівлі до нових функцій проєктом передбачено добудову багатофункціональних просторів у внутрішньому дворі. Тут розміщуються студентська їдальня, кафе, простори для навчання й дозвілля, конференц-зал та додаткові навчальні аудиторії. Таке рішення дозволяє розширити можливості корпусу, не втручаючись у його історичну структуру.

Саме внутрішній двір став однією з ключових точок трансформації. Раніше він працював радше як технічна й другорядна територія. У новому сценарії двір стає повноцінною частиною університетського життя — місцем зустрічей, відпочинку, навчання, неформальної комунікації та подальшого розвитку локації.

Нові об’єми влаштовуються між ризалітами дворового фасаду з відступом від їхніх стін. Ці відступи формують тіньові ніші й підкреслюють домінування історичного об’єму. Сучасна архітектура не перекриває і не імітує історичну, а працює як делікатний прозорий шар між минулим і теперішнім.

Фасади прибудов запроєктовані зі світлопрозорих конструкцій. Через них зберігається візуальний контакт із історичним фасадом будівлі, а скло як нейтральний сучасний матеріал підкреслює монументальність історичних ризалітів. Завдяки цьому нові простори активніше взаємодіють із внутрішнім подвір’ям: життя в аудиторіях, їдальні та громадських зонах стає видимим із двору — і навпаки.

Ця прозорість має не лише естетичне, а й соціальне значення. Вона допомагає активізувати простір, зробити його відкритішим і живішим. Те, що раніше було прихованим усередині корпусу, тепер вступає в діалог із подвір’ям: навчання, спілкування, рух, паузи між заняттями, щоденне життя університету.

Для реалізації прибудов передбачено демонтаж існуючої прибудованої котельні та влаштування нової окремостоячої будівлі котельні з допоміжними технічними приміщеннями. Це дозволяє впорядкувати функціональну структуру ділянки та звільнити внутрішній двір для нових громадських сценаріїв.

Не менш важливою частиною роботи стало дослідження самої будівлі. Перш ніж додавати нові функції, команда працювала з її історією, характером і збереженими елементами. Для корпусу, який майже століття змінював ролі — від гімназії до університетського простору — реставрація не була поверненням до одного застиглого моменту минулого. Вона стала уважною роботою з нашаруваннями часу.

У межах реставраційної програми було збережено й відновлено історичний фасад, відреставровано втрачені елементи ліпнини та опрацьовано автентичні фрагменти інтер’єру, що дійшли до наших днів. Фасади, карнизи, дах, історичні деталі внутрішніх просторів — усе це формує не лише архітектурну цінність корпусу, а й його впізнаваний голос.

Паралельно з реставраційною частиною проєкт переосмислив внутрішню логіку будівлі. Простори було впорядковано, автентичну парцеляцію приміщень — відновлено, а кількість навчальних аудиторій — збільшено. Нові об’єми у внутрішньому дворі дозволили додати до корпусу простору їдальню, кафе, конференц-зал і додаткові аудиторії без порушення історичної структури будівлі.

Так корпус отримав сучасні можливості, але не втратив себе. Модернізація торкнулася не лише функцій, а й якості щоденного користування простором: зручних маршрутів, доступності для маломобільних груп населення, зрозумілої навігації, гнучких приміщень, місць для навчання, очікування, зустрічей і пауз між заняттями.

Однією з принципових змін стала доступність. Історичні університетські будівлі часто зберігають красу й характер, але залишаються складними для щоденного користування людьми з різними потребами. У межах проєкту в корпусі встановили ліфт, завдяки чому маломобільні студенти, викладачі та відвідувачі отримали можливість вільно пересуватися між поверхами й користуватися аудиторіями та громадськими просторами без бар’єрів.

Окремою частиною проєкту став благоустрій. Територію впорядкували в межах ділянки проєктування з повагою до характеру історичної забудови. Вздовж північно-східного фасаду сформували пішохідну зелену зону, вільну від автомобілів, — простір для відпочинку студентів, працівників і відвідувачів УКУ.

У внутрішньому дворі з’явилися зовнішня тераса при обідньому залі їдальні, велостоянка та зелені рекреаційні зони. Завдяки цьому подвір’я перестало бути лише простором між стінами. Воно стало частиною університетського повсякдення — місцем, де можна пообідати, зустрітися після лекції, попрацювати наодинці або просто на кілька хвилин вийти з інтенсивного ритму навчального дня.

Проєкт на Свєнціцького не намагався зробити історичну будівлю «новою». Його цінність була в іншому — допомогти їй знову стати потрібною.

Зберегти пам’ять, але не перетворити її на музей. Додати сучасні функції, але не стерти характер. Відкрити корпус для нового університетського життя — і залишити в ньому відчуття місця, з якого починалася важлива частина історії УКУ.

Фото Марина Гриниха